До XVIII—XIX ст. подорожі були одним з основних джерел інформації про ті чи інші країни (їхні природу, населення, історію, господарство), загальний характер та рельєф поверхні Землі. Від античного часу збереглися описи подорожей Геродота, вчених, які супроводжували Олександра Македонського в його походах. Класичний приклад подорожей Середньовіччя — походи Марко Поло й Афанасія Нікітіна.
Динозаври — надряд завропсидів, який з’явився близько 251 млн років тому. Динозаври були панівною групою наземних хребетних в мезозойську еру (тріасовий, юрський і крейдовий періоди), аж до масового вимирання 65 млн років тому. Описано понад 1000 видів. Рештки знайдені на всіх сучасних континентах. Поділяються на 2 ряди: птахотазові (Ornithischia) і ящеротазові (Saurischia), останні були предками птахів. Довжина різних видів коливалася від 0,35 до 35 м, вага — від 110 грамів до понад 100 т.
Традиційно «динозаврами» називають тільки динозаврів-нептахів. Найближчими великими спорідненими групами тварин є крокодили та вимерлі птерозаври.
Сутність і явище
Перехідні форми й декілька груп невеликих тероподів (більшість м'ясоїдних динозаврів), таких як орнітоміміди чи альварезавриди, напевно, були всеїдними.
Представники незвичайної групи тероподів, теризинозавридів, були рослиноїдними.
Спинозаври й пеліканімім («наслідувач пелікана»), можливо, їли рибу (на це вказують особливості черепів). Вони мали багато тонких зубів, як вважають, пристосованих для утримування слизької риби. Крім того, в пеліканіміма були складки шкіри на шиї, як у пелікана (звідки й назва).
Історія відкриття і дослідження
Гігантські кістки, котрі знаходяться іноді в землі, в часи античності вважали останками героїв епохи Троянської війни, у Середньовіччі й аж до XIX ст. — останками велетнів, про яких згадується в Біблії і які загинули під час всесвітнього потопу; на Далекому Сході їх вважали кістками драконів і приписували їм цілющі властивості.
Від античного часу збереглися описи подорожей Геродота, вчених, які супроводжували Олександра Македонського в його походах
У 1824 році президент Королівського геологічного товариства Вільям Бакленд виступив з доповіддю про знахідку, зроблену в 1815 році в юрських сланцях Стоунзфілда (графство Оксфордшир), що складається з декількох кісток і фрагмента «допотопної» тварини. Вдавшись до допомоги видатного фахівця з порівняльної анатомії Жоржа Кюв'є, Бакленд класифікував знахідку як останки гігантської хижої ящірки (лат. sauria) і, відповідно, назвав її мегалозавром — «величезним ящером».
У 1826 році Гедеон Мантелл, хірург з Льюїса (графство Сассекс), дійсний член Ліннеївського товариства, аналогічним чином представив у Геологічному товаристві знайдені ним зуби раніше невідомого виду, якому він дав назву ігуанодон (буквально «ігуанозубий») за схожість зуба з зубом ящірки ігуани. Він же у 1833 році описав гілеозавра — представника панцирних ящурів анкілозавра.